Нещодавно стало відомо про смерть Олександра Сухенка, його батька Ігоря Васильовича та мами Ольги Петрівни від рук російських окупантів.
Всі вони були чудовими людьми, які допомагали багатьом українцям як у воєнні, так і в мирні часи.
Ще нещодавно Олександр радував всіх нас забитими голами та допомагав ФК Кудрівка здобувати трофеї. Впевнені, попереду в нього було б ще більше здобутків і не тільки у футболі, але він покинув цей світ занадто рано.
У Олександра залишилась сестра – Радченко Олена Ігорівна, яка попри тяжку ситуацію знайшла в собі сили та розповіла пресслужбі ФК Кудрівки, як жила їх сім’я з перших днів російського вторгнення в Україну й аж поки окупанти не викрали її рідних.
24.02 мій брат написав мені в 06.25: «Почалось».
(Ми останній місяць кожен день обговорювали політичну ситуацію і, мабуть, десь морально готувались до цієї війни).Того ж дня 24.02 ми приїхали в село Мотижин до батьків, спочатку я з чоловіком і дитиною, а ввечері Саша зі своєю дівчиною.
Саша відразу записався в тероборону і якийсь список добровольців для тих, хто готовий воювати при повній мобілізації.
Перші три дні ситуація була спокійною і ми навіть не підозрювали, що техніка могла йти через наше село, адже воно знаходиться не біля основної траси, а між селами і навіть у Другу світову тут було відносно спокійно.Він з самого початку допомагав селу разом з батьками (мама староста села).
Організовували процеси так, щоб село функціонувало, бо з доставкою продуктів і товарів першої необхідності було вже складно.
Потім в село зайшли орки … з символікою V (якщо не помиляюсь).
В перший день були перші жертви – безневинні люди…
Потім були постійні вибухи під які прокидались і засинали. Світло пропало. Вдень на вулицю виходити страшно. Скрізь чути постріли.Але його це не на секунду не страшило і не злякало. Він тільки сказав, що у мене з чоловіком має бути «план Б», і що буде краще якщо ми виїдемо на з села. Та виїхати було дуже складно і я так не хотіла залишати нашу сім‘ю.
Потроху людям вдавалось виїжджати, проте деяких обстрілювали і це все була лотерея.
Саша координував виїзд людей, формував колони, давав інформацію на котру годину краще їхати. Йому допомагали деякі друзі збирати інформацію чи безпечно по вулицях.
В одній із таких колон виїхала і я 4.03.Я тримала з ним зв’язок щодня і далі. Він разом з мамою і з татом продовжував допомагати людям виїжджати кожного дня. Також вони роздавали продукти місцевим жителям, підтримували, вирішували нагальні проблеми в межах своїх можливостей на той момент.
Ситуація ставала все більш небезпечною. Людей менше.
Але ще вдалося декілька раз завезти гуманітарну допомогу й ліки через небайдужих активістів.
Саша потім розвозив цю допомогу у віддалені частини села, де її потребували люди. Звичайно він робив це не сам – з татом, мамою і з небайдужими людьми.
Займався паралельно замовленням ліків (збирав дані кому що необхідно і передавав на волонтерів). Він так хотів допомагати й він робив це.
Саша навіть ходив до людей похилого віку (це були безпосередньо старі жіночки), які були нашими сусідами на вулиці і приносив їм якісь продукти, підтримував добрим словом. Завіряв, що все скоро закінчиться і я теж вірила, що це закінчиться.Кожного ранку він писав, що все ок і ввечері теж запевняв, що все відносно спокійно.
Але 23.03 в наш дім прийшли окупанти. Вони прийшли тоді перший раз, трохи навели вдома шуму, забрали Саши машину і поїхали. Брат і батьки навіть увійшли з ними в діалог. Він говорив, що якщо з ними впевнено і адекватно говорити, то все буде норм. Я сказала, що їм небезпечно залишатись вдома. Та батьки й брат мабуть, подумали, що їм уже мало що загрожує. Як же вони помилялись…
Через декілька годин ті с*ки приїхали ще раз і забрали батьків. Їм насамперед потрібна була мама як староста села і тато звичайно поїхав з нею. Саша мені подзвонив тоді останній раз і сказав, що вони пообіцяли їх повернути живими й він буде їх чекати.
Я просила, що можливо треба побути в іншому місці (я дуже переживала за нього).
Він сказав: «Лєна, ти ж розумієш, що вони забрали маму, я буду вдома».
В 15.36 мені прийшла смс: «Лєна, з нами все добре, телефон буде відключений». І більше я нікому не додзвонилась. Мого Сашу вони теж забрали…Я до останнього боролася за їх порятунок, “стукала в усі двері”. Кричала і просила допомоги… Але що сталося з моєю сім‘єю ви самі все бачили.
Ця клята росія, ці виродки забрали в мене все …мій сенс … моє щасливе життя…Мої батьки і брат поклали життя за наше село, за нашу країну. Вони не здались, не зламались, не підвели честь та ім‘я нашої родини. Вони герої. Я так пишаюсь ними, так їх люблю…
І водночас в мене така рана і біль…
Я ніколи нікому не пробачу їхню втрату.
А Саша – це скарб нації, це достойний син, це моя душа, це найкращий брат, це друг, порадник, людина свого слова і це справжній герой у цій війні.
Футбольний клуб “Кудрівка” співчуває Олені, всім рідним та близьким сім’ї Сухенків. Царство небесне та вічна пам’ять загиблим!
Сподіваємось всі винні у цій трагедії вже найближчим часом будуть горіти у пеклі.
Поділіться посиланням на цю статтю, аби якомога більше людей дізналося про героїчну сім’ю Сухенків та її трагічну долю. Слава Україні! Героям слава!