Сім’я Сухенків – справжні герої України!

Нещодавно стало відомо про смерть Олександра Сухенка, його батька Ігоря Васильовича та мами Ольги Петрівни від рук російських окупантів.
Всі вони були чудовими людьми, які допомагали багатьом українцям як у воєнні, так і в мирні часи.
Ще нещодавно Олександр радував всіх нас забитими голами та допомагав ФК Кудрівка здобувати трофеї. Впевнені, попереду в нього було б ще більше здобутків і не тільки у футболі, але він покинув цей світ занадто рано.

У Олександра залишилась сестра – Радченко Олена Ігорівна, яка попри тяжку ситуацію знайшла в собі сили та розповіла пресслужбі ФК Кудрівки, як жила їх сім’я з перших днів російського вторгнення в Україну й аж поки окупанти не викрали її рідних.

24.02 мій брат написав мені в 06.25: «Почалось».
(Ми останній місяць кожен день обговорювали політичну ситуацію і, мабуть, десь морально готувались до цієї війни).

Того ж дня 24.02 ми приїхали в село Мотижин до батьків, спочатку я з чоловіком і дитиною, а ввечері Саша зі своєю дівчиною.

Саша відразу записався в тероборону і якийсь список добровольців для тих, хто готовий воювати при повній мобілізації.
Перші три дні ситуація була спокійною і ми навіть не підозрювали, що техніка могла йти через наше село, адже воно знаходиться не біля основної траси, а між селами і навіть у Другу світову тут було відносно спокійно.

Він з самого початку допомагав селу разом з батьками (мама староста села).
Організовували процеси так, щоб село функціонувало, бо з доставкою продуктів і товарів першої необхідності було вже складно.
Потім в село зайшли орки … з символікою V (якщо не помиляюсь).
В перший день були перші жертви – безневинні люди…
Потім були постійні вибухи під які прокидались і засинали. Світло пропало. Вдень на вулицю виходити страшно. Скрізь чути постріли.

Але його це не на секунду не страшило і не злякало. Він тільки сказав, що у мене з чоловіком має бути «план Б», і що буде краще якщо ми виїдемо на з села. Та виїхати було дуже складно і я так не хотіла залишати нашу сім‘ю.

Потроху людям вдавалось виїжджати, проте деяких обстрілювали і це все була лотерея.
Саша координував виїзд людей, формував колони, давав інформацію на котру годину краще їхати. Йому допомагали деякі друзі збирати інформацію чи безпечно по вулицях.
В одній із таких колон виїхала і я 4.03.

Я тримала з ним зв’язок щодня і далі. Він разом з мамою і з татом продовжував допомагати людям виїжджати кожного дня. Також вони роздавали продукти місцевим жителям, підтримували, вирішували нагальні проблеми в межах своїх можливостей на той момент.
Ситуація ставала все більш небезпечною. Людей менше.
Але ще вдалося декілька раз завезти гуманітарну допомогу й ліки через небайдужих активістів.
Саша потім розвозив цю допомогу у віддалені частини села, де її потребували люди. Звичайно він робив це не сам – з татом, мамою і з небайдужими людьми.
Займався паралельно замовленням ліків (збирав дані кому що необхідно і передавав на волонтерів). Він так хотів допомагати й він робив це.
Саша навіть ходив до людей похилого віку (це були безпосередньо старі жіночки), які були нашими сусідами на вулиці і приносив їм якісь продукти, підтримував добрим словом. Завіряв, що все скоро закінчиться і я теж вірила, що це закінчиться.

Кожного ранку він писав, що все ок і ввечері теж запевняв, що все відносно спокійно.

Але 23.03 в наш дім прийшли окупанти. Вони прийшли тоді перший раз, трохи навели вдома шуму, забрали Саши машину і поїхали. Брат і батьки навіть увійшли з ними в діалог. Він говорив, що якщо з ними впевнено і адекватно говорити, то все буде норм. Я сказала, що їм небезпечно залишатись вдома. Та батьки й брат мабуть, подумали, що їм уже мало що загрожує. Як же вони помилялись…

Через декілька годин ті с*ки приїхали ще раз і забрали батьків. Їм насамперед потрібна була мама як староста села і тато звичайно поїхав з нею. Саша мені подзвонив тоді останній раз і сказав, що вони пообіцяли їх повернути живими й він буде їх чекати.
Я просила, що можливо треба побути в іншому місці (я дуже переживала за нього).
Він сказав: «Лєна, ти ж розумієш, що вони забрали маму, я буду вдома».
В 15.36 мені прийшла смс: «Лєна, з нами все добре, телефон буде відключений». І більше я нікому не додзвонилась. Мого Сашу вони теж забрали…

Я до останнього боролася за їх порятунок, “стукала в усі двері”. Кричала і просила допомоги… Але що сталося з моєю сім‘єю ви самі все бачили.
Ця клята росія, ці виродки забрали в мене все …мій сенс … моє щасливе життя…

Мої батьки і брат поклали життя за наше село, за нашу країну. Вони не здались, не зламались, не підвели честь та ім‘я нашої родини. Вони герої. Я так пишаюсь ними, так їх люблю…
І водночас в мене така рана і біль…
Я ніколи нікому не пробачу їхню втрату.
А Саша – це скарб нації, це достойний син, це моя душа, це найкращий брат, це друг, порадник, людина свого слова і це справжній герой у цій війні.

Футбольний клуб “Кудрівка” співчуває Олені, всім рідним та близьким сім’ї Сухенків. Царство небесне та вічна пам’ять загиблим!

Сподіваємось всі винні у цій трагедії вже найближчим часом будуть горіти у пеклі.

Поділіться посиланням на цю статтю, аби якомога більше людей дізналося про героїчну сім’ю Сухенків та її трагічну долю. Слава Україні! Героям слава!